Play to win чи play not to lose?
Чим відрізняються команди, що пробують виграти, і команди, що просто не хочуть облажатись
Останнім часом на контрасті деяких ситуацій і пари моїх проектів шось думаю про дві стратегії відношення до життя і роботи "грати, щоб виграти" і "грати, щоб не програти".
Як виглядає “play not to lose”
Фокус на безпеці, а не на зростанні
Фокус на збереженні статус-кво
Ключова мотивація — уникнути провалу, а не досягти чогось
Усі зусилля йдуть на контроль та утримання ризиків, а не реалізацію амбіцій
Надмірне планування, замість тестування гіпотез
Відкладання запусків, бо “ще не ідеально”
Мінімальні ставки: “спробую без реклами — може якось само”
В продуктах — це короткострокові фічі, які точно не зашкодять. Відсутність довгострокового бачення. Оптимізація під метрики виживання (retention, backlog burn), а не трансформаційні результати.
Серед менеджерів — фокус на утриманні статусу, уникнення складних ініціатив, небажання захищати команду — бо “а раптом не вийде” то треба когось буде кинути під автобус.
В командах — багато «перестраховки», нема драйву, low risk tolerance. Спеціалісти не висовуються, не пушать ініціативи, діють за інструкцією.
Як виглядає “play to win”
Фокус на можливостях, а не загрозах
Готовність робити ставку — на продукт, на себе, на ріст, навіть якщо страшно
Вміння приймати ризик як частину гри
Ставлення до невдачі як до навчання
Чітке бачення заради чого вся гра. Як в серії подкасту №13 з Танею Завʼяловою ми говорили про "eyes on the prize"
В продуктах — це амбіційне бачення, пошук і тестування нових підходів. Ризикують — але в розумних межах. Навіть якщо не вийде, з’являться нові або навіть проривні гіпотези.
Серед менеджерів — створення поля для сміливих дій, участь у складних амбіційних проектах, прийняття ризиків як частину росту.
У командах — двіж, ініціатива, великі цілі. Не бояться тестувати і провалюватися. Спеціалісти бачать себе агентами змін, а не “людьми на тасочках”.
Що тут важливо
“Play not to lose” — це не про безпеку, це про стагнацію. Все побудовано навколо страху: не помилитися, не втратити. Але втрачається найголовніше — енергія росту та драйв.
“Play to win” — не про необачність. Це про сміливість і відповідність можливостей і бажань. І ставку на себе.
Якщо на 50% досягнути надто амбіційну ціль — це ніфіга собі. Якщо на 50% досягнути ціль вижити — результат не порадує. Доречі продуктові приклади я наводив в пості №65 про оцінку стартапів.
У “safe mode” ти намагаєшся залишитися середнім. Але середній рівень постійно зростає.
Чому команди застряють в “not to lose”
Культурні фактори: покарання за помилки, мікроменеджмент, звітність на кожен чих.
Особисті страхи менеджера і їх проекція в команду: “А якщо не вийде — це ж я не справився”.
Системна невизначеність: немає бачення від продукту/CEO. Команда не ризикує, бо неясно заради чого.
Відсутність буфера: проект на межі виживання, немає простору на експерименти, усе на ліміті. Як каже мій друг "одна помилка і ти помилився".
Вивчена тревожність: фрілансерська, міграційна, або як результат важких девʼяностих та війни.
Як спробувати переключитись в “play to win”
Формулюй амбіційні цілі і публічно давай їм шанс
Не “покращити ретеншн”, а “перетворити X продукт у точку зростання до Y показника”.
Гарантуй захист для провальних ініціатив, і давай простір на провал
Артикулювати: “Я очікую 2/5 експериментів провальними — і це ок”.
Вибудовуй бачення
Якщо продуктова команда його не дає — створити робочу гіпотезу бачення хоча б для себе. Збирай локальні бачення, навіть якщо немає великої картини від продукту чи CEO.
Виділяй експериментальні зони і підтримуй сміливі ідеї там
Наприклад: “Цей квартал 20% часу ми спробуємо перезапустити найслабший стейдж воронки”.
Моделюй приклад — говори вголос про свої ставки, експерименти, помилки
Якщо менеджер не пробує — команда не буде теж.
Постійне виживання та економія, відкладання ризику і амбіцій заради обережності це не нейтральна стратегія, це теж вибір. Вибір в деградацію. І мені тут теж над чим працювати.